Якщо Ви прагнете задати нам свої питання будь ласка: ukraina@piusx.org.pl
Питання i Відповіді
Питання: Як ви пояснюєте слово католик традиціоналіст?
Відповідь: Оце як пояснює це слово наш Засновник Їх Укселенція Марсель Лефебвре: “Хто такий традиціоналіст? Традиціоналіст – це той хто вірить, що має віру і що хоче щоб ця віра була інтегральною, щоб її не було змінювано в жодний спосіб і щоб не було від неї віднято ані однієї йоти. Численні мученики віддали своє життя щоб захистити одну єдину правду віри. І це Леон ХІІІ сказав в спосіб дуже виразний: “ Якщо хтось заперечує один єдиний артикул віри, не є більше католиком.” Той хто любить Традицію, хто хоче жити в дусі Традиції, зберігає віру. Це одна ознака традиціоналістів.
Традиціоналіст це також той що цілим серцем, цілою душею намагається заховувати Закон Божий і приписи Євангелії. Він не хоче щоб змінювали і заперечували цей Закон Божий. Він хоче його зберігати відповідно Божої волі.
В результаті, він намагається уникати гріху, що його він вважає злом для своєї душі. Бо той що грішить себе не любить, не любить власної душі. Це ще одна з характеристичних ознак традиціоналіста.
Традиціоналіст хоче зберігати віру і Заповіді Божі щоб Йому бути послушним, він хоче зберігати приписи Євангелії. Але він знає досконало що він є слабий і що він потребує допомоги, котру Бог передав через посередництво своєї Церкви що вийшла з Його Пресвятого Серця. Це Церкві Він передав всі засоби освячення, особливо Святі Тайни, Святу Жертву Служби Божої і набоженьство до Пречистої Діви Марії.
Традиціоналіст має прив’язання до набоженьства Святої Жертви Служби Божої, до правдивої Служби Божої, що є жертвою Христовою, відновленою на престолі, з присутністю реальною, фізичною Тіла, Крові, душі і божества нашого Господа Ісуса Христа. Це тому, йдучи причащатися Тіла і Крові нашого Господа Ісуса Христа, він клякає повний респекту, адорації, акту подяки. Він просить в Бога прощення: Я не є гідний Тебе прийняти, Господи Ісусе. Прийди до мене, допоможи мені зберігати Заповіді Божі. Збережи мене в вірі католицькій. Тому що традиціоналіст, як каже святий Пій Х, це просто–напросто католик. І це правда.”
Питання: Чи це правда що Архиєпископ М. Лефебвре відкинув навчання ІІ-го Ватиканського Собору?
Відповідь: Це неправда, Архиєпископ Марсель Лефебвре не відкинув ціле навчання ІІ-го Ватиканського Собору, але тільки ті фрагменти деяких Соборових документів, котрі заперечують дотихчасове навчання Церковного Уряду.
Питання: Чи це правда що Архиєпископ Марсель Лефебвре не визнавав влади Папи, яко заступника Христа на землі і намісника Святого Петра?
Відповідь: Це неправда, Архиєпископ Марсель Лефебвре завжди цю владу визнавав, і в стосунку до Івана ХХІІІ, Павла VІ, Івана Павла І і також до Івана Павла ІІ. Понтифікату Його Святості Бенедикта ХVІ не дочекався. Як відомо, помер в 1991 році. Отже завжди цю владу Папи визнавав. Архиєпископ завжди боровся з модернізмом котрий губить життя католицьке на цілому світі, також боровся з седевакантизмом, прихильники котрого не визнають влади Папи. Однак визнавання Папи за Папу не означає сліпого послуху. Тим більше не міг він бути послушним в деяких питаннях соборовим і пособоровим Папам, коли ці в своїх виступах, котрі до того ж не мали знамен стверджень доктринальних і непомильних, ставали в явну суперечність з навчанням своїх попередників на троні Святого Петра.
Зовнішнім виразом визнавання влади актуального Папи є його портрет, котрий ми вішаємо у всіх захристіях церков і каплиць нашого Братства на цілому світі. Таких виразів є більше. Наші священики і вірні щодня моляться за Папу, виконуючого уряд над Церквою тепер, визнаючи його авторитет в тому значенні яке видав І-ий Ватиканський Собор.
Питання: Чи це правда що Братство Священиче св. Пія Х є групою схизматиків, що намагається розірвати єдність Церкви?
Відповідь: На жаль навіть єпископи католицькі розповсюджують цю брехню про наше Братство. Абсурдність цього твердження показує факт, що вони не називають схизматиками православних, тим часом як вони ніколи не приховували твердження що Єпископ Риму, на їх думку не є заступником нашого Господа Ісуса Христа і намісником Святого Петра, а значить Головою Церкви Вселенської. Висвячення Єпископів, без згоди на це Папи є без сумніву актом непослуху, але це непослушеньство мало глибоку причину, котрою є стан обов'язкової необхідності, тому і це не є схизмою. Консекровані Архиєпископом М. Лефебвре і А. де Кастро Маєром єпископи нічого не зробили що створювало б якусь тінь схизми. Це єпископи для допомоги. Вони не посідають звичайної юрисдикції. Їх єпископським обов'язком є лише уділення святих тайн Священьства і Миропомазання, а також консекрація святинь і престолів.
Відповідаючи на питання додамо, що ще 3 травня 1994 року, коли Префекта Папської Ради Єдності Християн кардинала Едварда Кассіді запитали про статус Священичого Братства св. Пія Х він виразно ствердив: “Ситуація членів того Братства є внутрішньою справою Церкви. Братство не є іншою церквою, ані теж групою з іншим визнанням”. Також кардинал Даріо Кастрійон Хоуос неодноразово підкреслював офіційно і публічно що Братство Священиче св. Пія Х не є схизматицьке.
Питання: Чи це правда що під карною санкцією заборонено брати участь в Службі Божій, котру відправляє священик Братства?
Відповідь: Один з вірних Традиції запитав про це в своєму листі до Риму 6 жовтня 1995 року. Архиєпископ Каміль Перл з Понтифікальної Комісії “Eссlezia Dei” ствердив що участь в Службі Божій і приймання Святих Таїн в каплицях Братства Священичого св. Пія Х не посідає формально характеру поповнення схизми. В комунікаті комісії “Eссlezia Dei” від 18 січня 2003 року можна прочитати що “В сенсі стислому можна виконати свій недільний обов'язок беручи участь в Службі Божій котру відправляє священик Братства Священичого св. Пія Х. Не є гріхом брати участь в такій Службі Божій, якщо той хто бере участь в цій Службі Божій не прагне зірвати злуку з Святішим Отцем....” Дуже поучаюча історія трапилася з єпископом Ферраріо з Хонолулу що на Гаваях. Він 1 травня 1991 року екскомуніковав кількох вірних світських за участь в Літургії котру відправляв один з священиків нашого Братства. “Екскомуніковані” поскаржилися Церковному Уряду Столиці Апостольської. В результаті чого нунцій Апостольський в Вашингтоні, за порученням кардинала Йозефа Ратзінгера, тодішнього Префекта Конгрегації Науки Віри, 28 червня 1993 року видав посвідчення, в котрому визнав рішення єпископа Ферраріо недійсним і позбавленим підстав.
Питання: Чи це правда, що члени Братства працюють укрито щоб людей впроваджувати в блуд?
Відповідь: Ці оскарження нас кривдять, бо ми працюємо відкрито, нічого не маємо щоб приховувати. Ми були, є і будемо з Божою ласкою і за підтримкою Непорочної Діви Марії вірними синами і дочками Церкви Католицької, котра була заснована Господом Ісусом Христом не на ІІ Ватикансьекому Соборі, але понад 2 тисячі років тому.
Питання: В останніх роках ми спостерігаємо вільний продаж літератури різного виду: як християнської так ліберальної, атеїстичної.
Не тільки біля церкви але і в книгарнях разом з такими книжками як “Код да Вінчі”, чи “Євангеліє Юди” можна свобідно купити Св. Письмо а також “Катехизм церкви католицької”. Чому ваше Братство св. Пія Х, рекламує навчання катехизму церкви католицької, чи ж ця реклама не є зайвою?
Відповідь: Братство Св. Пія Х є традиційним Згромадженням Церкви католицької і провадить навчання катехизму згідно Традиції католицької Церкви, котра була незмінною протягом 20–століть аж до ІІ–го Ватиканського Собору 1962–1965 роки. До того ж ми провадимо навчання катехизму кореспонденційне, то значить відсилаючи нашим учням лекції одна за одною, а також час від часу лист питань щоб перевірити знання учнів, котрі можуть бути різного віку. Наші учні можуть бути з нами в контакті, надсилаючи нам свої питання, пропозиції, інтенції до молитви. Ми будемо щасливі їм допомогти.
“Катехизм церкви католицької”, офіційно затверджений Папою Іваном Павлом ІІ 8–го грудня 1992 року в Римі є новим навчанням Церкви в дусі цього ж ІІ–го Ватиканського Собору, котрий спричинив кризу в Церкві, свідками котрої ми є сьогодні. Цей новий катехизм що налічує понад 600 сторінок у французькому виданні навчає іншої віри, але не католицької, що є єдиною і правдивою.
Ото до вашої уваги короткий аналіз цього нового “Катехизму церкви католицької”:
Гідність людини
Від початку говориться про “єдність і правдиву гідність всіх людей”. На тему чоловіка і жінки говориться що “є створені (...) в досконалій рівності.” “Чоловік і жінка мають невтрачену гідність котра походить просто від Бога, їх Творця. Вони мають “таку саму гідність” (369 ). Потім навіть в Церкві “з рації відродження в Христі всі вірні (всі члени Церкви, починаючи від Папи аж до останнього з вірних), є рівні щодо гідності і ділання, в результаті чого кожний згідно його власного положення і завдання співпрацює в будуванні Тіла Христового.” (872). “Всі люди, створені на образ єдиного Бога, (...) відкуплені через жертву Христа, тішаться рівною гідністю. (1934). Трохи далі: “Рівність між людьми в спосіб істотний дотикає їх гідності особистої і прав що з неї випливають.” Отже кожна форма дискримінації, якою б вона не була, “противиться (...) задумові Божому.” (1935). Те правило “рівної гідності осіб” повертається неустанно і відноситься без різниці до чоловіків і жінок, опановує цілу Церкву: священників, вірних і Папу.
2. Вільність – єдина правдива гідність
Якщо намагаємося далі дізнатися, в чому полягає гідність людини, то відкриваємо, що вона полягає на вільності. “Людина є наділена вільністю, упривілейованим знаком образу Божого.” Отже, згідно нового катехизму, образом Бога є наша вільність. Згідно традиційного катехизму Церкви католицької є ним розум і вільна воля, то значить нематеріальна душа здатна пізнавати і любити. Тим часом тут є написано що це є вільність. Звідси: “гідність особи наділеної можливістю вирішення і панування над своїми вчинками” (1730 ) і “право до користування вільністю є невідривною вимогою гідності людської особи.” (1738 ) Якщо тратимо хоч трохи вільності, тратимо нашу гідність!
Розгляньмо ще цитату, котру знаходимо вкінці катехизму в поясненню “Отче наш” де Бог “чекає нашої просьби” тому що “тому що гідність Його дітей полягає на вільності.” Це ясно. По перше: Гідність є рівною для кожної людини, по друге: полягає на її вільності.
Тепер подаємо кілька традиційних правд щоб ви краще зрозуміли цей вираз. Що називаємо гідністю людської істоти? Св. Тома з Аквіну Доктор Церкви дає нам відповідь: “Гідність людської істоти означає доброту тої істоти, її досконалість. Чим більше істота є досконала, тим вища є її гідність.” Ото властивий сенс гідності – окреслює ступінь доброти і досконалості людської особи. Отож матерія є джерелом ограничення, то значить недосконалості, вона нас притягає до речей нижчих. Навпаки ж чим більше істота є нематеріальною, але духовною, тим більше є шляхетнішою. То є властиво наша нематеріальна душа, котра вириває нас зі світу матеріального чи тваринного, оживлює наші тіла, а потім кладе фундамент гідності.
На вершині гідності маємо Бога котрий є чистим духом, потім – трохи нижче – ангела, котрий є також духом чистим, то значить істотою нетілесною, але вже ограниченою і створеною Богом. Потім маємо людину з її нематеріальною душею, але злученю з тілом матеріальним, котре чинить її менш гідною від ангела. Вкінці маємо тварини, рослини і мінерали. Чим більше сходимо до світу матеріального, тим більше знижуємо наш ступінь на драбині гідності.
Якщо додамо до того дари ласки, то дійдемо до іншого порядку гідності, котрий вже не є гідністю природною, але гідністю надприродною стосовно Божих дарів. Тому що Бог у вільний спосіб стосовно кожного розділяє свої дари (дари Духа Святого, чесноти теологічні, чесноти моральні, натхнення і т. п.), через це ми і не отримуємо всі тих самих дарів, і не маємо всі тої самої гідності. Кожний з нас отримує дари стосовно до любові, якою наділяє його Бог, що спричиняє поділ і нерівність гідності істот в порядку ласки.
То тут включається вільність, що є здатністю волі до вибору того, а не іншого добра. “Залежить від природи вільної волі можливість вибору різних речей.” – каже нам св. Тома з Аквіну. В цьому моменті включається вільність, яко середник даний нам в цілі збільшення нашої гідності. Якщо я добре використовую мою вільність, якщо направду я вибираю добро що найкраще мені послужить до осягнення цілі, вільність в цьому разі послужить мені до набуття дібр, котрих я не посідав, а отже до зростання моєї гідності. Моя остаточна гідність буде скутком доброго або злого використання моєї вільності. Але моя гідність не є вільністю самою в собі, але полягає на користі яку я беру з неї. Якщо я вживаю вільність для чинення добра, я матиму вищу гідність від того котрий її вживає до чинення зла, бо я здобуду тоді більшу досконалість.
Чи знаєте малий акт адорації котрий чиниться приходячи до Господа Бога присутнього в Пресвятій Тайні Євхаристії: “Боже предвічний і всемогутній, Ти що мене сотворив здатним Тебе любити, ото я припадаю покірно перед Тобою ...” За що дякуємо Богові? За те що сотворив нас здатними Його пізнати і полюбити. Не кажемо Йому: “Боже предвічний і всемогучий, що мене сотворив вільним”, бо наша досконалість і гідність не полягає на тому що ми є вільні, але на пізнаванню і любові Бога дякуючи вільності. Тим часом нам кажуть що гідність людини полягає на її вільності! Може це і є причиною що пояснює постійний неспокій теперішніх (модерністичних) духовників; та неспокійна вільність що клонить їх до приймання всього що може людину визволити. Можна сказати що їх провідною причиною є гасло: “вільність для вільності”, або “визвольте вільність.” Це є гарні але нічого не значучі заклики! Для них гідність людини полягає на її вільності і з цього погляду належить її попирати в усіх її постатях, кожний примус, навіть кожна нерівність є згіршенням. Так! Якщо одна людина є трохи більшою щодо другої то це є образою для найменшого. Так само інвалід, є менш вільний, значить менш гідний. Тим часом св. Пій Х не думав в цей спосіб. В своїм листі на тему Сіллону написав гарний фрагмент, в котрім говорить проти цього фальшивого розуміння гідності людини, він там говорить про бідних малих, котрих Господь посадить по своїй правиці. Чи ж не в цьому полягає гідність людської істоти? Хто буде в Раю по правиці Божій? Що ж побачимо. Якщо ходить про нас, принаймні спробуймо там дійти. Це вже буде добре.
Той неспокій вільності неустанно повторюється. ”Людина має право до ділання згідно свого сумління і вільно.” “Любов завжди передбачає шанування ближнього і його сумління.” Нехай інші чинять зло, нехай грішать, належить завжди шанувати їх сумління і їм не перешкоджати. Якщо ви поступаєте навпаки – бракує вам любові.
Далі: “Оборона і піднесення людської гідності були нам повірені Творцем.” І знову знаходимо знаний текст на тему права і релігійної вільності, проти котрої Архиєпископ Марсель Лефебвре боровся протягом багатьох років; текст над відкиненням котрого ми також працювали, він на жаль продовжує бути позволеним. Подаймо той текст з ІІ–го Ватиканського Собору що цитується слово в слово в “катехизмі церкви католицької”: “В справах релігійних ніхто не може бути змушений до ділання проти свого сумління, ані не повинно йому перешкоджати в діланню згідно його сумління – приватним і прилюдним, індивідуальним чи в єдності з іншими, лише б в належному колі. (ІІ–гий Ватиканський Собор Dignitatis humanae, nr 2.) Право це опирається на самій природі людської особи, котрої гідність позволяє їй добровільно триматися правди Божої що переходить порядок дочасний.” (2106)
3. Людина є всього ціллю
Іншою великою темою соборової думки є те що ціллю всього є людина. Людина не тільки насолоджується гідністю з причини своєї вільності, не тільки повинна бути вільною від кожного примусу, кожного натиску і всякої нерівності, але вона є ціллю і знаходиться на вершині всього. І це людина, в результаті, що повинна бути найбільш люблена аніж все інше. “Однак людська особа – каже нам катехизм – є і повинна бути основою, підметом і ціллю всіх соціальних настанов.” (1881). (Не перешкоджає це однак зовсім тому щоб пізніше сказати нам про царську владу Христа над суспільствами...).
Якщо людина має бути головним підметом і ціллю, значить якщо ціле суспільство мусить бути їй підлеглим, де ж зможемо помістити Ісуса Христа? Маємо ще більш важке твердження: “Особа є ціллю остаточною суспільства.” (1929). Це є ще поважнішим, тому що якщо суспільство не має іншої цілі поза людиною, то не має воно Бога яко цілі остаточної. Отож наша остаточна ціль є с–поміж нас, не треба її шукати в Небі, ані в Пресвятої Тройці. Я є остаточною ціллю суспільства, може сказати кожний з нас. Отож суспільство має обов'язок провадити людину; не знаємо куди, але з певністю до людини, а не до Бога. Правдою є що людина є сотворінням надзвичайним, але не є однак Богом!
І вкінці справа найважніша: “Христос в об'явленню Таємниці Отця і Його любові, в повноті об'являє людину їй самій і відкриває їй велич її покликання.” Подивіться, Христос в повноті об'являє людину їй самій. Він прийшов до людини щоб їй сказати: подивися яка ти гарна. Треба, отже, щоби людина полюбила себе саму. То для цього Христос залишив своє Небо і для цього прийшов померти на Хресті – щоби людину об'явити їй самій! Направду хочеться плакати.
В результаті звичайно: “Ціле Євангельське Право спроваджується до нової заповіді Ісуса: (І. 13, 34.) щоби ми любили один одного, так як Він нас полюбив.” В цей спосіб любов до Бога є відкинена набік! Це стверджує катехизм: “Ціле Євангельське право спроваджується до нової заповіді Ісуса (І. 13, 34.) щоби ми любили один одного, так як Він нас полюбив.” (1970)
Тим часом пригадаймо собі текст з Євангелія св. Матея 22, 37–40, де Ісус Христос говорить нам про дві заповіді любові: “Любитимеш Господа Бога твого цілим своїм серцем, цілою своєю душею і цілою думкою своєю. Це є найбільша і перша заповідь. Друга є подібна до неї: Любитимеш свого ближнього як себе самого. На цих двох заповідях опирається ціле Право і Пророки.” Тепер же новий катехизм навчає нас що ціле право знаходиться в другій заповіді.
Скажете: друга заповідь є подібною до першої. Так, це правда. Але друга не відкидає першої! Навпаки ж чимсь іншим є ствердження, що ціле Право євангельське міститься в новій заповіді Ісуса, щоби ми любили один одного, як Він нас полюбив. Це означає, що людина повинна бути люблена наді все і незважаючи на ціну. Звідси: якщо маєте проблеми з любов'ю до людей, то значить не поважаєте євангельського Права. Звичайно це є правдою, але частинно. Любов до ближнього з іншої причини аніж любов до Бога, не є любов'ю до ближнього згідною з Євангелією. Стаємо тут з перебільшенням котре має характер диявольський: оце в результаті чеснотою першою і головною, що стоїть навіть перед простотою віри є пошана гідності кожної людини, а також якість стосунків з іншими людьми. Вірите ви в Бога чи ні – це не є важливо якщо ви вірите в людину! Тому що, кожна людина є приятелем і дитям Бога!
4. Кожна людина є приятелем і дитиною Божою
Доходимо до іншого питання, де затримаємося трохи довше. Дізнаємося тут що кожна людина є приятелем і дитиною Божою, то значить що перебуває в стані ласки. Кожна людина є в стані ласки перед Богом. Ото деякі витяги з нового катехизму: “Коли через гріх була зруйнована єдність людського роду, Бог найперше прагне оціління людства, рятуючи його деякі частини.” (56, 401, 1219). То правда, що різні примирення були вчинені між Богом і людьми. Перше було установлене з Ноєм. Звідси знаємо історію з ковчегом в котрім він зібрав цілий людський рід. “ Союз примирення з Ноєм залишається в силі , доки триває час народів, аж до загального проповідування Євангелії.” (58) Отож Союз примирення з цілою людськістю залишається і “Святе Письмо показує в цей спосіб які вишини святості можуть осягнути ті котрі живуть згідно Союзу примирення Ноя чекаючи аби Христос розсіяних дітей Божих згромадив в одно.” (58). А отже воно не тільки залишається але і зберігає свою велику вартість аж до кінця часів. Далі несподівано приходить Союз примирення з Мойсеєм котрий за звичай зветься Старий Завіт. Може ви думали що Ісус Христос його відволав помираючи на Хресті. Згідно нового катехизму зовсім ні. “Старий Завіт є нероздільною частиною Святого Письма. Його книги є натхнені Богом (це є правда) зберігають вартість тривалу (це є правда), тому що Старий Завіт ніколи не був відволаний (це є неправда)” (121 і 1093). “Це Ізраїльтяни, до котрих належить прибране синівство і хвала, Союз примирення і надання права, сповнення служби Божої і обітниці. До них належать Праотці, з них також є Христос згідно свого тіла, котрий є понад всім, Бог благословенний навіки. Амінь.” (Св. Павло до Римлян).
Якщо жидівський народ зберіг свої привілеї, котрі йому надав Бог, то Старий Завіт і примирення з Ноєм продовжують зобов'язувати. Через це жидівський народ і інші народи ще і по сьогодні є зв'язані з Богом.
Якщо ходить про інших людей, то вони користають з Нового Завіту, сформульованого в спосіб наступний: “Через своє Втілення Син Божий з'єднався якось з кожною людиною.” (521). Новий катехизм два рази повертається до цієї самої тези.
Це показує до якого ступеня ця справа є для них важливою. “Він віддав життя за багатьох. (pro multis). (613).
У вищеподаних словах зустрічаємо пояснення слів котрі вжиті правильно у французькій мові означають ”за багатьох” (pour beaucoup), котрі були перекладені в новому катехизмі (подібно як в Novus Ordo Missae) яко “за множество людей” (pour multitude),це означає практично за всіх. Справа представляється докладно так – Ісус Христос помер за всіх людей. Але однак не всі будуть обов'язково спасенні, що противиться тому що позволяє припускати катехизм в параграфі 613: “Смерть Христа є рівночасно жертвою пасхальною, котра остаточно виконає відкуплення людей (...) і жертвою Нового Завіту, що повертає людині злуку з Богом.”Трохи далі: (616)катехизм є ще більш добитний: “Існування в Христі Божої Особи Сина, котра переходить і рівночасно обіймає всі людські особи...”
Тут вже немає мови за людську природу, але за особи людські. Дальший зміст параграфу нам показує що з цього виходить що всі люди є відкуплені: “...обіймає всі людські особи і ставить Його Головою цілої людськості, чинить можливою Його жертву відкуплення за всіх”.
Це дуже поважне ствердження, котре є фальшивим і єретицьким. На цю тему св. Тома з Аквіну вчить, що звичайно це є факт що Христос помер за всіх людей і пролив за них свою кров. Вчинив так, бо прагнув спасіння всіх людей. Але чи кожної особи однаково дотикає – якщо можна так сказати – кров Христа? Щоби зіткнутися із страстями Христа, з Його Кров'ю, з Його Хрестом, треба прийти до Нього на Голгофту. І залишатися під Хрестом аж до кінця часів. Але чи всі люди удаються до Нього, чи цілують Йому стопи і п'ють Його Кров? А що діється з тими котрі там не удаються? Чи грішники котрі зневажають Христа, будуть спасенні? В цьому разі було би це насмішкою з Нього і з Його Хреста. В істоті, св. Тома пояснює що “страсті Христа будучи загальною причиною відпущення гріхів попереджують їх; конечним є використати їх яко лікарство деяким особам для згладження гріхів особистих.”
Це застосування чиниться – знову згідно св. Томи – “через Хрещення, Покуту, а також інші Святі Тайни, котрі зачерпують їх силу з страстей Христа.”Власне з допомогою цих власне середників, входячи в контакт із спасенною Кров'ю душі є спасенні. “Також через віру – додає св. Тома – отримуємо овочі страстей Христових. Але та віра котра очищує з гріху, не є вірою несвідомою, котра може співіснувати разом з гріхом, але є це віра свідома що є наслідком любові, так щоби страсті Христові діяли не тільки на наш розум, а також на волю.” Отже дуже потрібно надприродної віри, збудженої і оживленої через любов християнську, через надприродну любов Божу.
Св. Тома в ще більш конкретний спосіб заперечує цей блуд, пояснюючи в який спосіб був знесений гріх первородний а також як відбувається задоситьучинення; “Гріх первородний розповсюдився в той спосіб що найперше особа Адама забруднила свою людську природу. Він передав своїм дітям забруднену через гріх первородний цю людську природу, котра потім забруднила їх особи.” Отже ми всі народжуємося в грісі первородному, бо отримуємо людську природу забруднену Адамом. Задоситьучинення відбувається в протилежний спосіб: “Христос вибрав протилежний порядок: найперше направляє те що належить до особи.” Відкуплення має характер особистий, того акту потребує кожна людина. “Пізніше (в кінці часів і у всіх в тім самім часі), Христос направить те, що належить до людської природи.” Отож відкуплені є особи, а не в загальному людська природа.
Тим часом гріх первородний є реальністю, він є яко “смерть для душі” , котра позбавляє святості і первородної справедливості. І від того моменту “правдива інвазія гріху заливає світ... Отож після Христового Відкуплення – каже нам новий катехизм в параграфі 401– гріх проявляється посеред християн в багато способів.” Запитаймо мимоволі чи дотикає це тільки християн, котрі п'ятий чи шостий раз є трактовані (через катехизм) гірше ніж інші люди! Це свого роду зневага на адресу Святої Церкви. Звичайно є так що не всі є завжди святими, але охрещені християни що беруть участь в Службі Божій, приймають Св. Причастя, сповідаються... Є це бідні люди що продовжують ще поповнювати гріхи ... Звичайно. Але вони не заслуговують на те щоб їх аж так зле трактувати в цім катехизмі, трактувати їх гірше аніж поган, невіруючих, жидів чи мусульман! На перший погляд могло б здаватися що немає більших грішників ніж християни... Далі побачимо навіть що “Церква не вагається приписати християнам найтяжчої відповідальності за страсті Ісуса.” Св. Августин був ласкавий тільки стверджувати шорстко: “злі християни” що є більш поправним. Злий християнин, котрий – незважаючи на всі ласки котрі отримує – грішить і зневажає Христа, в істоті є більш винним, аніж той хто не отримав ані ласки, ані правди. Але не стосується це до цілого християньства.
Після показу наших спостережень можемо ствердити що в текстах нового катехизму маємо істотно справу з гріхом первородним, але його наслідки не є занадто непокоючі. Маємо поважний і яскравий приклад того, коли катехизм говорить за душі дітей що померли без Хрещення, то значить в стані гріху первородного. “Якщо ходить про дітей що померли без Хрещення, Церква може тільки їх повірити Божому милосердю, як це чинить під час призначеного для них обряду поховання. В ітоті, велике милосердя Бога, котрий прагне щоби всі люди були спасенні, і любов Ісуса до дітей, котра також проявилася тоді коли Він сказав: “Позвольте дітям приходити до мене, не перешкоджайте їм.” (Мк. 10, 14.), позволяють нам мати надію, що існує якась дорога спасіння для дітей що померли без Хрещення.” (1261). Істотно, це б нам подобалося, але доктрина, традиційне твердження, каже щось протилежне. Звичайно, не є це ствердження de fide і тому помилка нового катехизму не є єрессю, але є воно підтримане більшістю теологів, аж до останнього часу і було підтверджене Папою Інокентієм ІІІ. Воно нас навчає що дитина що померла без Хрещення і є в стані гріху первородного не може піти до пекла, ані терпіти кари змислової, бо немає ненависті до Бога. Неменше однак також для неї гріх первородний є перешкодою в огляданню Бога. Звідси отже вона може піти тільки до місця що називається limbus (лат.), то значить до місця натурального щастя, де Бога не оглядається. Вона не терпить, ані також не тішиться візією що ущасливлює. Вона є щаслива “до максимум” своїх природних можливостей. В теперішньому часі може видаватися що гріх первородний не є вже перешкодою для візії ущасливлюючої і спасіння тих дітей, бо Христос каже “позвольте прийти до мене всім дітям.”
Якщо ходить про Хрещення з прагнення, могло би видаватися що є воно уділом всіх або майже всіх: “Ті котрі залишаються в несвідомості, є в певного роду несвідомості котрій неможливо запобігти...”. “Тому що Христос помер за всіх і... кожна людина, котра не знаючи Євангелії Ісуса і Його Церкви, шукає правди і виконує волю Божу настільки настільки її знає, може бути спасенною. Можна припускати що ті особи виразно б прагнули Хрещення, якщо б знали про його конечність.” (1260). Тим часом конечним було б пізнання якості цього незнання (не винне?, направду неможливо запобігти, винне, удаване?), щоби ствердити чи дастся його усправедливити. Тим більше, зовсім не є реальним, що “шукання правди і сповнення Божої волі настільки наскільки її знається”, вистачить. Папа Пій ХІІ дуже ясно розвиває проблему внутрішнього прагнення Хрещення.
Істотно можна прийняти що хтось без вини власної не пізнав Євангелії Христа, але зберігає право природне і живе направду “свято” – якщо так можна сказати – внутрішньо прагне Хрещення. Якщо б Євангеліє було йому пояснене, така людина будучи послушною Богові, уцілувала б його і прийняла б Хрещення.
Але – увага! – лист Святого Офіціюм до їх Еміненції Cushinga, архиєпископа Бостону уточнює, що “не належить думати, що кожний рід прагнення ввійти до Церкви вистачить щоб бути спасенним. Є бо конечним щоб прагнення що керує когось до Церкви, було оживлене через досконалу любов.” Внутрішнє прагнення може мати результат тільки тоді, коли людина має віру надприродну, тому що “віра є початком спасіння людини і фундаментом кожного очищення... без неї є неможливо подобатися Богові.”... (Євр. 11, 6.) і “Дійдіть до участі в призначенню його дітей.” (Собор Триденський, 567).
Не вистачить бо яке небудь добре прагнення, але мусить воно повстати під діланням принаймні ласки актуальної, оживленої вірою і надприродною любов'ю. Якщо ходить о ділання Духа Святого в душі, воно залишається таємне і сховане, але не є при цьому менш конечним. Це є фундаментальні речі котрих не належить приховувати. Навпаки, треба за них говорити! В протилежному випадку підтримується людей в незнанню. В результаті чого вони будуть собі уявляти що хтось хто живе більш менш нормально, тяжко не грішачи, піде до Раю без жодної проблеми!
Подивімся тепер що новий катехизм нам говорить на тему поховання і того що під час нього відбувається. То є “остання пасха християнина” (назва розділу) “Церква, котра яко Мати носила сакраментально в своєму лоні християнина під час його земної подорожі, товаришить йому на кінці його дороги, щоби віддати його “в руки Отця”. Але чи направду ми є певні що люди котрих ховаємо, віддаємо в руки Отця? Молимося про це, але жодної певності не маємо. Існує чистилище – каже нам катехизм – і пекло також. Але в часі церемонії поховання не робиться вже жодної згадки на цю тему. Якщо далі будемо читати параграф 1683, то дізнаємося що Церква “жертвує Отцю, в Христі, дитя Його ласки і в надії складає в землі його тіло котре воскресне в хвалі.” Але ж не всі тіла воскреснуть для хвали, деякі воскреснуть для пекла.
Ту саму помилку знаходимо ще в зв'язку з питанням самогубства: “Не повинно втрачати надії що стосується вічного спасіння осіб, котрі відібрали собі життя. Бог, в собі лише знаний спосіб може дати їм можливість спасенного жалю. Церква молиться за людей котрі відібрали собі життя.” (2283). Не є це погляд на сто процентів фальшивий. Є абсолютно реальним що хтось, хто вчинив би собі смерть, не будучи в повноті свідомим, хтось хворий змислово – не був би відповідальним за свої вчинки. Або якщо дана особа між хвилиною свого чину а реальною смертю мала час на вираження певного жалю, тоді будемо за неї молитися і положімо її також в землі посвяченій. Але у випадку нормального самогубства – якщо можна так виразитися, Церква не відмовляє публічних молитов і відмовляє похорон церковний. Ніхто не знає що відбувається пізніше, але об'єктивно оглядаючи справу – не можна ствердити що після самовбивчої смерті все буде добре для бідного нещасного, котрий опускає землю в стані гріху смертельного. В цій справі ніхто нічого не знає.
Теологія не є вимислом. Бог ніколи і ніде не сказав нам: “Я пригорну всіх до свого серця незважаючи на стан, в якім опускає землю”. Той іренізм є направду вбивчий. Бо підтримує байдужість котра паралізує всяку можливість навернення – кожна людина є приятелем Бога і кожна людина, в той чи інший спосіб є практично спасенною. І це не перешкоджає авторам катехизму говорити за гріх, пекло, чистилище. В кінці однак запитуємо несміливо: хто в такому випадку направду може там попасти?
5. Всі релігії є звістунами Христа і провадять до Христа
Однак треба дійти до іншої помилки, котра єднається трохи з цим всім: ходить про призначення нашої бідної і святої Церкви, бо згідно нового катехизму Церква або Люд Божий “обіймає” цілу людськість, всі з'єднані релігії. В параграфі 846 підтверджується що “поза Церквою немає спасіння”. Але якщо взяти вище наведену дефініцію Церкви, видається що поза Церквою немає нікого.
Ото ще деякі тексти з нового катехизму: “До тої католицької єдності Люду Божого... покликані є всі люди... належать або є їй підпорядковані однаково вірні католики як інші віруючі в Христа, як нарешті взагалі всі люди, з ласки Божої є покликані до спасіння” (836). Вони знаходяться на дорозі до єдності Люду Божого. Всі релігії шукають Бога і є сповіщеннями євангельськими. Тому треба мати певну “щиру повагу для різних релігій, котрі нерідко... відбивають промінь Правди що освячує всіх людей” (2104–2467 і 851).
В цей спосіб всі релігії є звістунами Христа і провадять до Христа. Найперше в християн, протестантів, і т. д....: “численні первістки освячення і правди” існують поза видимими границями соборної Церкви (...) Дух Христа послуговується тими Церквами і церковними спільнотами яко середниками спасіння (...)” (819). Протестантизм, православіє, секти методистів і т. п. є середниками спасіння!
Звичайно є легше в певних сектах! Є це середники спасіння, “котрих міць походить з повноти ласки і правди, яку Христос доручив Церкві соборній. Всі ті добра походять від Христа і провадять до Нього а також прихиляють до єдності католицької.” (819).
Нехристияни, звичайно, також є залічені до Люду Божого (839). Якщо ходить про жидів, то маємо річ незвичайну. Вони ніколи – як виходить з нового катехизму – не поповнили гріху. Все що відбулося між ними і Ісусом є непорозумінням. Вони помилилися! Те що їм заповідав Наш Господь було затрудним. “Ісус вимагав від релігійної влади в Єрусалимі віри в Нього з погляду на діла Отця, які виконує. (...) Така вимога навернення щодо гідного подиву виконання обітниць позволяє зрозуміти трагічну погорду Синедріону, котрий визнавав що Ісус заслуговував на смерть яко богохульник.” (591).
Отож “жиди не є відповідальні за смерть Ісуса”. Це твердження з певністю є частинно правдиве, але дальший його зміст є правдивою образою для Церкви: “Враховуючи факт, що наші гріхи дотикають самого Христа, Церква не вагається приписати християнам найбільшу відповідальність за страсті Ісуса, котрою вони как часто обтяжували тільки Жидів” (598).
Пригляньмося твердженню св. Томи з Аквіну, котрий інакше розглядав гріх, або ж невинність жидів: “Найвища Рада Синедріону знала, що Ісус був Христом що заповідався через Закон, але не пізнала таємниці Його Божества”.
“Треба все–таки зауважити, – каже св. Тома – що несвідомість не усправедливлює їх злочину, бо була це несвідомість навмисною”, була це несвідомість бажана. Жиди не зрозуміли таємниці Божества Христа, тому що замкнули на неї свої очі. “В істоті вони знали виразні знаки Його Божества, використовували все що було потрібним до зрозуміння цього факту, але з причини ненависті і заздрості поглядом Христа все пояснювали навпаки.” Не хотіли повірити словам , в котрих Він визнавав що є Сином Божим”. Замкнули собі очі, бо Месія котрий їм об'явився, не був Месією котрого прагнули і на котрого чекали.
А тому що ця несвідомість має характер навмистний, то жидів обтяжує замість того щоб усправедливлювати. Тому що несвідомість навмистна не звільняє від вини, але навпаки збільшує її тягар. “А гріх їх був найбільшим з провин” –підсумовує св. Тома.
Ми є грішниками, це очевидно. Але однак маємо надію що Церква, котра є носієм ласки позволяє нам менше ображати Ісуса Христа, аніж роблять це жиди, котрі Його розп'яли! Якщо так не є, то для чого служить Церква, Хрест Ісуса Христа, Служба Божа, Святі Тайни? Якщо незважаючи на це ми є ще більш винні, то до чого ж це служить?
Правдою є що християни, котрі в істоті не роблять всього що є в їх можливості, щоб відповісти на отримані ласки, є винні. “Ким є вороги Церкви – питає св. Августин – поганами, жидами? Злі християни живуть гірше від всіх”. Існує однак різниця між “злими християнами” і християнами і звичайному значенні цього слова. Сподіваємося що звичайні християни незважаючи на все живуть краще аніж жиди!
Щодо жидів і Церкви католицької, то згідно нового катехизму, маємо ті самі цілі. Чекаємо того самого – приходу чи повернення Месії. (840)
Також мусульмани визнають віру Авраама! (841). Отже немає жодної проблеми: бо віра Авраама була implicite (лат. – включаючи, включно, в уяві) вірою в Ісуса Христа, через це мусульмани implicite вірять в таємницю Ісуса Христа!
В кінці запитуємо себе: хто не є в Церкві в який небудь спосіб? В думці нового катехизму або ми є членами Церкви, або знаходимося “на дорозі до Церкви” і наша віра неважно яку визнаємо, є “в певний спосіб” вірою в Христа.
Це все є жахливим. Фундаментальна думка цього – це гідність людини. З неї виникає що кожна людина в певний спосіб є в стані приязні з Богом (в стані ласки Божої), незважаючи на те яку визнає релігію. Екуменізм і релігійна вільність є отже єдино скутками тієї першої догми про природну доброту кожної людської особи.
Що отже залишається Церкві? Залишається їй удосконалюватись, бо ще не осягнула тої повноти, тої єдності, якої прагне для неї Ісус Христос. Якщо ходить про нас, віримо що Церква є одна. Єдність має в нашому переконанні значення конститутивне: Церква не може бути поділена, бо посідає внутрішню єдність. Коли хтось її опускає, вона далі залишається єдністю. Але видається що тепер також це стало зміненим: “єдність триває незмінно в Церкві католицькій і надіємося що з кожним днем росте аж до кінця віків” (820). Ходить отже про ріст єдності Церкви. Екуменізм не має лише на цілі носіння Євангелії, як ріст єдності Церкви або інакше кажучи доповнення Церкви. Ми однак знаємо що коли одна людина лучиться з Церквою або її опускає, то нічого не дає або не віднімає від Церкви. Вона завжди є однаково святою, однаково одною, однаково католицькою, однаково апостольською. То особа користає входячи до Церкви, або ж втрачає, її опускаючи. Але на щастя Церква опирає свою єдність на Бозі, а не на людині. Він нас не потребує. Ми не маємо забагато щоб Йому надати, в той час як Він посідає все що потрібно щоб на забезпечити.
Бачите, отже що якщо (припустимо) Церква є так недосконалою, і християни є так великими грішниками, то ціллю екуменічного руху є щоби це вони наді все відновилися внутрішньо і чинили покуту. Це ми є до того ступеня нечисті, а інші є так дуже чисті! Це жахливо, коли враховується явний гріх і приписується його більше християнам ніж іншим людям!
Такими є сьогодні умови посланництва.
6. Ієрархія Церкви
Світські особи є вивисшені тут до надзвичайних урядів! Треба пригадати, що гідність і здібності світських осіб справляють що вони стаються “учасниками священничої, пророчої і царської функції Христа. (873). Але коли читаємо параграфи присвячені священничому станові, не говориться в них майже нічого на тему гідності священника, поза тим що він є співпрацівником Єпископа. Це правда, але стільки справ доручається людям світським, що замовчується священників.
Без сумніву, з цієї власне причини катехизм говорить про Ієрархію в Церкві в двох розділах. Один пояснює за єпископів, другий за за співпрацівників єпископа. Жодний з розділів не був присвячений священникові.
Хтось скаже що маємо Церкву що навчає і Церкву котру навчається. Авжеж звичайно! Церква що навчає складається з спільноти єпископів, а Церква котру навчається складається з священників і світських. Але катехизм не опирається на цій відмінності, бо в спільноті єпископів ставиться священників яко співпрацівників єпископів. Отже де знаходяться священники, на боці Церкви що навчає чи тої котру навчається? Видається що ні там, ні там. Священники знаходяться потрохи всюди: він є помічником, співпрацівником... але остаточно ані одне слово не було присвячене ролі священника, і новий катехизм навіть не подає дефініції цього слова.
В цій лозіці священьство священника є представлене якби в службі священьства хрестительного. (1120). Моє священьство котре є священьством Христа, є в службі вашого священьства. Це не є цілком фальшивий погляд, але міг би бути виражений в інший спосіб. Ми є тут для того щоби роздавати вірним ласку. Це є очевидним.
Те, що називається священьством загальним всіх вірних, не є чинною владою, але можливістю приймання ласки і Святих Таїн. І є очевидним що ми є на службі вірним, щоби їм роздавати ласку і Святі Тайни. Але в новому катехизмі це все виглядає зовсім інакше: “Це “священьство спільне” є священьством Христа, єдиного Священника, в котрім беруть участь всі члени.” (1120 і 1141). Отож священьство Христа є чинним, в найвищім ступені священничим – якщо можна так сказати. Це є священьство котре ділає, освячує, складає жертву; не є це священьство загальне.
Правдою є що священьство загальне вірних походить в певний спосіб від священьства Христа, але це не є священьство Христа. Вірні не мають влади консекрації.
Але цей новий катехизм мусить впровадити лаїкат. Це все що їм залишається, бо вони вже не мають священників (брак покликань на Заході і відхід тисяч священників до життя світського після Собору).
7. Євхаристія: жертва без поєднання
Перейдімо до Святої Тайни Євхаристії. Тут також знайдемо гарні речі. Кажуть нам за Службу Божу: “Свята Тайна Євхаристії є Жертвою”. Ми є задоволені чути такі слова: “Це є пам'тка жертви Христа і Його Тіла”. (1366). Але зараз доходимо до уривку трохи несподіваного: Представляється нам зв'язок поміж жидовським святом Пасхи і жертвою Служби Божої: “У літургічній відправі тих подій стають вони в певний спосіб присутніми і актуальними (всюди маємо це сформулювання ”в певний спосіб”). Так власне розуміє Ізраїль своє звільнення з Єгипту; за кожним разом коли обходиться Пасху (в жидів ), події Виходу є знову присутніми в пам'ті віруючих, щоби згідно них провадили своє життя”. І зараз надходить параграф: “В Новому Завіті пам'тка отримує нове значення. Коли Церква відправляє Євхаристію, згадує Пасху Христа, котра стає знову присутньою”.(1364). В який спосіб вона стає знову присутньою? Якщо поставимо дві пам'ятки у взаємному зв'язку: в жидів “події Виходу є знову присутніми в пам'яті віруючих”, і Церкви що “пригадує Пасху Христа, котра стає знову присутньою”, то доходимо до висновку що нічого традиційного не було підтверджене. То значить: догма про правдиву присутність Жертви Хреста в часі Служби Божої. Бо є різними речами присутність “в пам'яті” (Пасха в жидів), і присутність правдива, реальна. Тут це є пам'тка: але чого? в який спосіб відбувається?
Євхаристія, отже, це “жертва, тому що чинить присутньою жертву Хреста, є її пам'яткою і уділює її овочів” (1366). Потім з'являється уривок “ділання ласки, хвали, ... “, але ніде не говориться про поєднання.
Але в той сам час Собор Триденський нам каже: “Якщо хтось нам каже, що Жертва Служби Божої є тільки жертвою похвальною і діланням ласки, простою згадкою Жертви виконаної на Хресті, але не Жертвою переблагальною, нехай буде виклятий”. Новий катехизм не заперечує що Служба Божа є жертвою переблагальною, але вже цього не підтверджує. Шкода!
8. Моральність: гідність особи
Пригадаймо тут правила моралі. Незважаючи на те що параграф (1698) твердить, що “першим і остаточнив відношенням цієї катехези буде завжди сам Ісус Христос”, то (направду ж) яко правило і пункт відношення знайдете завжди гідність людської особи. Ось кілька прикладів: “Життя моральне свідчить про гідність особи” (1706 і 1776). Аборт був осуджений – дякуючи Богу! – але з якої причини? “Вже від першої хвилі свого існування людська істота повинна мати визнані права особи.” (2270, 1703, 357). Евтаназія є “глибоко суперечною з гідністю людської особи” (2277). Парнографія “поважно порушує гідність тих, котрі їй віддаються” (2354). “Проституція порушує гідність особи, котра віддається проституції” (2355). Те саме в сфері економічній: “повага людської гідності домагається практикування чесноти розсудливості (...), чесноти справедливості (...) також солідарності” (2407 і 1809). Але що має спільного чеснота розсудливості з людською гідністю!
В новому катехизмі говориться про “гріх суспільства” (1869), “про загрозу вільності” (1740): “кожна система, згідно котрої суспільні відносини були б цілковито окреслені діями економічними, є суперечною з природою людської особи і її дій” (2423).
Гріхи ж проти віри, проти Бога і Ісуса Христа не є тяжкими, а в кожному разі є менш тяжкими, аніж гріхи проти людини, проти її гідності і прав!
Отож підсумовуючи, відповідь на питання: “чи той катехизм є католицький? звучить: ні! Той катехизм не є катехизмом Церкви католицької, бо разом з елементарними і цілковито традиційними правдами містить забагато елементів чужих вірі католицькій.
“Вonum ex integra causa, malum ex quocumque defectu”.Добро, аби воно направду було добром, мусить бути цілковитим, абсолютним; воно не переносить ані одробини зла.
Тим часом зло існує, якщо тільки існує якась вада. Якщо б Непорочна Діва мала найменшу ваду, не була б вже Непорочною. З католицькою Вірою є подібно, вона є, або її немає. “Тому хто не тримається хоч би одного артикулу віри, брак теологічної чесноти віри” (св. Тома з Аквіну). Отже, віра пропонована нам в цьому новому катехизмі, про котрий говориться що є катехизмом Церкви католицької, не є вірою католицькою, бо є вірою сплямленою помилками, єресями, а навіть блюзнірствами.
Маємо тут поважну помилку, котра ще не була осуджена, але з певністю буде колись осуджена, бо ж вона немає жодного опертя ані в Святому Письмі, ані в Отців Церкви, ані в Докторів Церкви, ані в теологів. Ця помилка народилася в трохи хворобливій уяві певних теологів, закоханих в людину, котрі докладно змішали порядок природній з порядком надприроднім.
Теоретично відрізняються два порядки. Говориться нам про людську природу і ласку. Але на практиці вже не робиться тої різниці. В певний спосіб кожна людина є приятелем Бога, кожна людина є в стані ласки і так далі... “в певний спосіб”.
Бог прагне спасіння кожної людини і Він може це вчинити. До того ж Він не може нікому відмовити своєї ласки. Це неправда. Окрім Церкви, Святих Таїн, окрім того що нам каже Святе Письмо і Традиція, що каже нам Церква – ми не знаємо що Бог чинить чи не чинить.
Знаємо що Бог чинить в Церкві, знаємо наслідки Святих Таїн, віри, ласки, і т. д. Але поза цим не знаємо що чинить, а тому і не вигадуємо собі. Особливо ж не скажемо некатоликові: “Це не є важно, поступай так далі. Бог тебе любить, Бог тебе спасе”. Це був би поважний брак любові до ближнього. Але йому скажемо: “Ми зовсім не є певні твого спасіння і якщо направду хочеш його осягнути, буде це однак легше тобі зробити в Церкві, з Святими Тайнами, з Службою Божою. Там отримаєш від доброго Бога добру і солідну допомогу. Без цього ж ми не є певні твого спасіння, а навіть боїмося що не спасешся.” Тим часом новий катехизм заспокоює всіх некатоликів: ”Якщо можете прийти до Церкви, приходьте, якщо її маєте. Але не треба вам робити з цього проблеми. Не треба робити замішання. Що до вас, католики, зачніть від вашого власного навернення, і не посувайтеся задалеко в надоїданню іншим. Без недискретного прозелітизму поважайте їх сумління, любіть їх такими, якими вони є. В противному разі, то ви будете мати проблеми.” В кінці кінців в їх пеклі є може лише католики?
Трудно дати означення цьому катехизмові. Однак можна сказати що є це соборова екстаза щодо людської чарівності, щодо краси Бога і Його найкращого творива – людини.
